31. 03. 2020
Група 01-19
Шановні учні! Виконані завдання надсилайте на
електронну пошту:
tatareva1992@gmail.com
tatareva1992@gmail.com
Тема: Світ
людини у зв’язку зі світом природи. Фольклорне тло твору. Образи й символи в
ньому. Образи Івана та Марічки як утілення романтичної ідеї незнищенності
кохання.
Д/з. Опрацювати
с. 142-143. Виконати завдання для самоперевірки №1-7 «Діалог із текстом»
ДЛЯ ОПРАЦЮВАННЯ!
"Тіні
забутих предків" є яскравим зразком майстерного використання М.
Коцюбинським багатющої скарбниці народної творчості.
У цій повісті письменник з надзвичайною проникливістю
відтворив своєрідність народного світогляду саме так, як він виявився у
фольклорі.
М. Коцюбинського полонив чарівний куточок Карпат. Його
захоплювала казковість краю, величність природи, життя гуцулів з їх багатою
фантазією і незвичайною психікою, їх глибоко поетичне, образне мислення.
Уже сама назва повісті, над вибором якої довго розмірковував
письменник, містить натяк на загадковість, казковість і дихання віків.
Початок твору простий, спокійний, як і належить епосу або
казці. Але вже з перших слів оповіді в ній з'являється фантастичний елемент.
Неспокійний був новонароджений Іванко, і забобоння мати, не знаючи, чим це
пояснити, вважає, що дитину їй підмінили. Мабуть, баба при пологах "не
обкурила десь хати", "не засвітила свічки", і їй підклали
бісеня. Тож із перших днів свого народження Іванко потрапляє в атмосферу
фантастичних народних вірувань, які його батьки успадкували від своїх, а ті —
від ще давніших предків.
М. Коцюбинський бачить джерела міфологічних уявлень гуцулів
не тільки в давній традиції, що йде від предків, а і в особливостях самої
гірської природи і способу життя серед неї. Природні явища стають джерелом
народження фантастичних образів. Так, в дитинстві і для Іванка, і для Марічки
"весь світ був як казка, повна чудес,
таємнича,
цікава й страшна".
У дорослому віці у героїв фантастичні уявлення не зникають,
а лише набувають інших форм.
Цікавою
є сцена першої появи Іванка на полонині, серед вівчарів. Він знаходить їх за
розпалюванням вогню, причому стародавнім способом — за допомогою тріски й
каменю. Вівчарі не відповідають гуцулові на його вітання, бо зайняті священною
справою. Та тільки коли маленький вогник вискочив із скалки і "ватаг
побожно підняв вогонь і встромив у ватру", він обернувся і відповів на
Іванкове вітання.
І це не примха, не дивацтво ватага, а свідоме обожнення
вогню. Бо саме вогонь має протягом усього сезону випасання овець боронити од
всього лихого маржинку. Коли вже Іван повертається з полонини в село, то там ще
залишаються люди, які "мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь
полонинський, що сам народився, неначе бог, сам має й заснути". Поставивши
за мету показати психіку гуцула, М. Коцюбинський відповідно до дійсності
наділяє її фантастичними уявленнями про світ. І в буденному факті, і в праці, і в пісні — скрізь людина бачить
містичні сили. Фантастичні образи повісті покликані не стільки створити
романтичну історію, скільки передати особливості психології характерів,
духовного світу героїв.
Кохання
Івана та Марічки від самого початку було трагічним. Бо воно було більшим і
сильнішим за життя. 1 коли гине Марічка, Іван не в змозі пережити своє кохання,
він тане на очах. Поклик кохання і муки породжують в його душі ілюзії,
фантастичні образи, а згодом призводять до того, що Іван, як і Марічка,
втративши пильність, гине від зіткнення з дикою гірською природою.
Малюючи
непоборну силу кохання, автор шукає його джерела в таїнстві природи, таїнстві
життя, таїнстві людської душі, яка зберігає у своїх глибинах віковий досвід аж
до вірувань наших далеких предків.
Повість М. Коцюбинського — це ніби сам голос душі, що його
хотів розбудити в кожній людині великий письменник. Нагадати нам: ми теж
українці, і забуті предки щодень говорять з нами рідним словом, казкою,
легендою, повір'ям, піснею, ростом трави і дерева, голосом води.
Образи-персонажі
Іван — з багатодітної родини; через неспокійний
характер родичі не любили його, тому змалку належав сам собі. Рано почав
самостійно спілкуватися з природою і розуміти її. Мав потяг до музики, гри на
флоярі, самостійно хотів «піймати» мелодії лісу. Наслідуючи дорослих, кинувся
бити дівчинку з ворожого роду, але був зупинений і вражений її добротою. Мав
щирі та вірні почуття до дівчини, незважаючи на давню ворожнечу родів.
Працьовитий. У коханні був увесь сенс його життя, і коли Марічка загинула, цей
сенс був утрачений назавжди. Усе інше — лише животіння та спогади, сум, журба.
І винних тут не знайти — це саме життя.
Марічка — поетична, цільна натура, що
співанками «засіяла гори». Щира, віддана. Інтуїтивно, серцем відчула, як
побороти зло — тільки своєю безмежною добротою. Але доля виявилася
немилосердною.
Палагна — дівчина з багацького роду. Жила
природним життям, приземлена. Робила, як споконвіку робили її предки, як
заведено здавна, дбала про дім, господарство, худобу, захищала їх від лихого
ворожінням та осторогами. Можливо, не дуже й приваблива як людина. Але не її
вина, що Іван її не любив. Цілком природно, їй хотілося кохання, сильного
чоловіка поруч. Зведення ж Івана, бажання йому зла — то вже її з Юрою великий
гріх.
Міфічні образи
Міфологічні
образи в повісті особливі, карпатські, але їхнє значення, характер відповідають
відомим лісовикові, чортові, русалкам лісовим (мавкам) та ін.
Це сили переважно ворожі
людині, бо людина своєю діяльністю, навіть своєю присутністю порушує спокій,
гармонію в лісі. Лісові сили інколи ворожі й щодо одне одного, як Чугайстир і
нявки. Особливо прикметною рисою гуцульських міфологічних образів є їхня любов
до музики, танцю.
Люди-чарівники
Мольфар Юра — людина, наділена надприродними здібностями, ворожбит. Йому під силу
відігнати градову хмару чи, навпаки, викликати дощ, урятувати худобу чи звести
людину — залежно від обставин та уподобань.
Образи-символи
Ватра — це символ життя, незнищенності, символ
одвічної вівчарської праці, що годує й підтримує людину.
Трембіта — особливий музичний інструмент (довга труба), характерний для
гуцулів. її протяжний сумний звук, як правило, сповіщає про нещастя.
Співанки,
коломийки — це теж
притаманні лише карпатському краєві фольклорні твори — короткі, часто
імпровізовані, легкі, з танцювальним ритмом — про все в житті.
Група 01-19
Тема: Урок мовленнєвого розвитку.
Усне переказування найбільш разючих епізодів із повісті з
аргументацією свого вибору.
Д/з. Зробити
цитатну характеристику образів Марічки та Івана.
Скористайтеся посиланням:
Матеріал для повторення!
Історія написання. У 1910 р., повертаючись з лікування в Італії,
М.Коцюбинський на запрошення фольклориста Володимира Гнатюка на декілька днів
зупинився в с. Криворівня на Гуцульщині. Повість, написана в 1911 р., стала
наслідком вражень від життя, звичаїв і обрядів, мислення і світосприйняття
гуцулів (матеріали до повісті М. Коцюбинський збирав ще з 1902 р.). «Збираю
матеріал, переживаю природу, дивлюсь, слухаю й учусь. Який оригінальний рай,
який незвичайний казковий народ. Не знаю, чи вдалося мені, але коли б я хоч
трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то із того був би
задоволений.» «Гуцули — оригінальніший народ, з багатою фантазією, зі
своєрідною психікою. Глибокий язичник гуцул все своє життя, до смерті,
проводить у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води».
Джерела. 1)
Власні спостереження автора; 2) історичні праці М. Шухевича, В.Гнатюка
(«Гуцульщина», «Матеріали до гуцульської демонології»).
Жанр.
Повість (психологічна, лірична, філософська повість).
Конфлікт.
Багатоплановий: між родами (Палійчуки — Гутенюки); людина — природа; мрія —
дійсність; людини із власним «я»; побутовий (Іван — Палагна).
Сюжет перегукується
з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульєтта», але головна колізія в обох творах
різна.
Провідний мотив: «...Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий
цвіт... нетривке й дочасне».
Персонажі.
Іван Палійчук, Марічка Гутенюк, родини Палійчуків і Гутенюків, Палагна, мольфар
Юра, Микола, нявка, чугайстр.
Ідея. Повість
— гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного
життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.
Проблематика:
гармонія, між людиною
та світом природи;
життя і смерть;
добро і зло;
вірність і зрада;
незнищенність
справжнього кохання;
вплив мистецтва на
людину;
роль праці в житті
людини;
батьки і діти;
язичництво і
християнство.
Група
02-17
Тема: Українська
історична проза др.. пол. ХХ ст.. Павло Загребельний. «Диво»: Софія Київська як
історична пам’ятка та художній символ. Наскрізні проблеми в романі: людина перед вибором, людина в процесі
самопізнання та самоствердження, людина-творець.
Д/з. Зробити хронологічну таблицю життя і творчості П. Загребельного.
Читати роман «Диво»
ДЛЯ
ОПРАЦЮВАННЯ
ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ (1924 - 2009 р.) Павло
Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924р. в с. Солошине на Полтавщині.
1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти
років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища,
брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю
знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після
якого — полон, і до лютого 1945р. — фашистські концтабори смерті.
У 1945p. працює у радянській воєнній місії в
Західній Німеччині. З 1946p. — навчається на філологічному факультеті
Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951p.) — майже півтора
десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в
журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. В другій
половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957),
«Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають
жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Серйозною заявкою на
письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена
воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у
фашистському концтаборі. В 1961 — 1963 pp. Загребельний працює головним
редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в
той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа.
Захід» (1960), «Спека» (1960). Протягом 60 — 70-х років письменник створив
більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них: — «День для
прийдешнього» (1964); — «Шепіт» (1966); — «Добрий диявол» (1967); — «Диво»
(1968); — трилогію «З погляду вічності» (1970); — «Розгін» (Державна премія
СРСР, 1980) — романну будову з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки»,
«Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»; — «Левине серце», (продовженням
«Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985)); — «Переходимо до любові»
(1971); — «Намилена трава» (1974); — «Євпраксія»(1975); — «Південний комфорт»
(«Вітчизна», 1984). Одним із значних здобутків української прози став роман
«Диво» (1968), в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В
центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української
державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про
історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві»
(1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман
«Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній
світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського
священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана,
незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити «таємниці» характеру Б.
Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке
завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він
показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII
ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність,
історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману
письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). В романах зустрічаємо вступні слова
чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й
історіографічні етюди. Виступив П. Загребельний і з кількома п'єсами,
створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»),
«І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступає з
критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями,
промовами й інтерв'ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів
«Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності»,
присвячена П. Г. Тичині. За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П.
Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено
— мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982). Павло
Загребельний понад сорок років працює в українській прозі. За цей час вийшло
близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною
премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім.
Т. Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке
визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників.
Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно
виходять в перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів
письменника за рубежем. Помер 3 лютого 2009 року у віці 84 років після
затяжного туберкульозу.
Група 02-17
Тема: Образ Сивоока
(проблема творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності».
Д/з. Скласти цитатну
характеристику образу Сивоока («Диво» П. Загребельного). Дочитати роман «Диво».
ДЛЯ ОПРАЦЮВАННЯ:
Роман
«Диво»
Роман має оригінальну композицію. Історичне
минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією
сучасністю. У творі поєднано кілька часових площин: період Київської Русі (X—XI
ст.), другої світової війни і 60-х рр. XX ст. Об'єднавчим центром цих періодів
виступає реальний образ Софії Київської —дивовижної пам'ятки архітектури часів
князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою версією П. Загребельного,
талановитим майстром Сивооком. Великою мірою це і символічний образ. Так він сприймається
передусім через те, що довкола нього розгортаються всі події, зображені в
романі, на них постійно ніби падає тінь від Софійського собору. Софія, як
художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь
волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість, нескореність, увібрала у
свої фрески та мозаїки все його світоглядне наповнення, стала своєрідним
самовираженням внутрішньої суті цього народу, його культури, історії, моралі,
власне, втілює в собі його духовність. П. Загребельний ніби ставить читачеві
запитання: яка ж вона є? Чому ми, нащадки Сивоока, Ярослава Мудрого, мусимо її
зберегти в собі та понести у майбутнє?
Автор роману переконливо доводить, що культура
Київської Русі тісно пов'язана з первісним язичницьким віруванням українського
народу, а не лише з християнством. Він багато уваги приділяє болючій проблемі
насильницького впровадження християнства на давньоруських землях князем
Володимиром. Бо просто і швидко можна було знищити атрибути язичницьких
обрядів, скульптури давніх богів, але неможливо заперечити і перекреслити
вікові народні уявлення про світ, природу, людей. Ця частина народного
світогляду органічно переходила в нові християнські духовні та матеріальні
скарби Русі, приживалася там, потім переходила в нові часи. Символічний епізод,
витворений, звісно ж, розкутою авторською уявою; переслідувана позашлюбна дочка
Ярослава Мудрого народила сина від Сивоока. «І син його —серед нас. Завжди з
його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться»,
— таким узагальнюючим акордом завершує Павло Загребельний свій роман.
Група 02-17
Тема: Князь Ярослав
Мудрий (проблема людини і влади).
Д/з. Порівняти образи Сивоока
і Ярослава Мудрого.
Для перегляду:
ДЛЯ
ОПРАЦЮВАННЯ!
П. Загребельний показує Ярослава Мудрого ще з
дитинства, який ріс, ніби вовченя, був упертим, а в дорослому житті цілеспрямованим:
«Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в
зненависті, в любові, та навіть у дріб’язку». Особливо автор наголошує, що
Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу
неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду — усе це мало
якусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав
князь і друзів. І все ж він знаходив утіху в тому, що робив для розквіту своєї
держави: примножував її багатства, виводив Русь на рівень європейський.
Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має слабкості,
недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був
«раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, він не ідеальний. П.
Загребельний у змалюванні Ярослава знайшов добру міру поєднання
«державно-історичного» та «людського»...
Від обмеженої князівської демократичності
Ярослав приходить до абсолютної самотності. Проголосивши себе кесарем, він
вознісся в гордині, вважаючи, що для нього тепер всі «живі — мертві», бо вони
залежать від нього, а не він од них. Ідея безмежної влади пригасила, а потім й
убила в ньому все людяне: знищено беззахисного язичницького святого,
переслідується позашлюбна дочка, загинув Сивоок, ім’я якого велено вилучити з
літопису. Рефрен «Роби задумане», який спочатку сприймався як утвердження
творчої діяльності, тепер набирає зловісного смислу, бо ідея державності
перетворилася в ідею самодержавства. І водночас П. Загребельний показує, що
ніщо людське не було чужим для Ярослава: «...Жив останні місяці в душевному
сум’ятті, відчував розтерзаність в серці». Бо вирішив війною йти супроти
батька. Бо Забава, це його «приголомшливе чудо», відкрила йому такі джерела
ніжності, краси й не скованої умовностями гідності, що хвилями затьмарювала
його честолюбні заміри. Та князівство стало на заваді людяності Ярослава, який
любив свою землю, особливо гостро відчуваючи пору «...занурення пущі в зимовий
сон», однак не хотів і боявся бачити на ній скупчених в одне ратаїв, уважаючи,
що всілякі там хлібороби, як і ковалі та кожум’яки, не здатні думати, а тим
більше — творити державу. Уже будучи великим князем київським, міркував:
«Простий люд байдужий до влади. Вона йому ні до чого. Він би й державної
гідності та незалежності не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князеві.
Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують
князеві. Повчати їх про це денно і нощно». І добре розумів, що закляте коло
самотності оточує правителя, «...тільки підлабузник вповзає туди на череві».
Хіба не муки це людини, що створила могутню державу, разом із воями Русі
розбивала її ворогів, відбудовувала городи и церкви, одкривала житниці для
голодних, заохочувала до освіти, але пісень усе одно в народі про неї не
складали!
Надолужуючи відсутність хвалебних пісень,
задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним
волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі: у його незвичайному
соборі він хотів знайти примирення нового чужого зі старим своїм, подолати
роздвоєність, яка мучила його протягом багатьох років. У дискусії зі святим
язичником князь уперто відстоює нову віру, яка виводить Русь у широкий світ.
Але в той же час розуміє, що заради християнства було нищено й плюндровано душі
свого народу. «Може, в піснях і віруваннях давньої Русі,— міркував Ярослав при
спогляданні собору й народу, що клопотався біля нього,— ховалася та чистота й
міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов
здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще
тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, видавалося,
приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш загибель?». Та згодом відкидає
цю думку заради, як він гадає, вищих інтересів: «Невлаштованість людська його
мало обходила. Дбав і не за себе — за державу». Але Павло Загребельний не
поставив тут крапки. Логіка характеру, соціальна його реальність привела автора
до розуміння, що Ярослав, зрештою, повинен був перед помазанням на кесаря
заперечити цю думку й визнати: «Зберігаючи державу, зберіг себе». Якщо князеві
спочатку гадалося, що держава над усе, то кесареві годилося думати, як і всім
монархам, що він — це держава. Досягнувши безмежної влади, Ярослав став
самотнім, душа його перетворилася на пустку. Могуття влади не могло приборкати
прагнення людей до волі, що и довела втечею дочка Забави, на яку він нацькував
вірних псів своєї держави. Не випадково роман завершується, як і початок
розділу про Сивоока, у романтичному стилі, де фольклорно-біблійна узагальненість
з повторенням приєднального «і», на противагу пишноті и подробицям опису
покладання вінця на голову князеві, створює урочистий гімн безсмертю тих, хто в
єдності з народом творить дива: почалася погоня по всіх усюдах, по всій землі.
І втікала Ярослава полями, лісами, крилася в пущах і на болотах. І не
наздогнали. Втекла. Заховалася між людьми. Народила сина від Сивоока. І син
його — серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не
кінчається і не переводиться».
Група
03-19
Тема: Урок виразного читання. Виразне читання уривка з новели «Valse
mélancolique».
Д/з. Виконати завдання № 9-11 на с. 162 (Українська
література, 10 клас. Борзенко О.).
Немає коментарів:
Дописати коментар