26. 03. 2020

Шановні учні! Виконані завдання надсилайте на електронну пошту:

tatareva1992@gmail.com

Група 03-17

Тема: Російський балет. Видатні композитори (П.Чайковський, І.Стравінський та ін.) і виконавці (Г.Павлова,  В.Ніжинський, Г.Уланова,  М.Плісецька та ін.).

Д/з. Опрацювати теоретичний матеріал за посиланням:

http://e-pidruchniki.com/content/158_Tema_2_Rosiiskii_balet.html

https://gdz4you.com/prezentaciyi/inshi/rosijskyj-balet-14207/

https://www.youtube.com/watch?v=AyaIZ0ntGHA

Російський балет

Слава російського балету була і залишається досить гучною. Імена великих балерин відомі всьому світу. Представлення першого російського балетного спектаклю «Балет про Орфея та Еврідіку» відбулося 8 лютого 1673 в селі Преображенському під Москвою, де була побудована "комедійна хоромина". Цей балет не мав істотного значення для розвитку російського сценічного танцю, так як був наслідуванням західно-європейським балетним виставам.

Подія, яка стала першим кроком у становленні російської балетної школи, яка підкорила своїм мистецтвом весь світ - створення "Власної Її Величності танцювальної школи". Її головним танцмейстером і балетмейстером став Жан Батист Ланде. В школу приймали дітей з народу. Перші учні Ланде - 12 дівчаток і 12 хлопчиків. Серед них особливо виділялися Андрій Нестеров, Авдотья Тимофєєва, Ксенія Баскакова, Єлизавета Зоріна, Опанас Топорков. Перші російські професійні балетні артисти легко і швидко освоїли всі технічні прийоми зарубіжних танцювальних шкіл, вони навіть перевершували іноземних артистів.

У Росії працювали тоді, в основному, іноземні балетмейстери: італійці Гаспар Анджоліні, Кальцеваро, французи Парадіз, австрієць Франц Хільфердінг, французи Шарль Ле Пік, які створювали героїко-трагедійні балети відповідно до вимог класицизму.

У другій половині 18 століття в Росії спостерігається швидке зростання культурного рівня населення. Російське балетне мистецтво зробило крок далеко вперед. З 1773 року в Виховному будинку готувалися прекрасні професійні артисти балету, які з успіхом виступали на сценах Петербурга. Серед них - Аріна Собакина, Василь Балашов, Іван Еропкин, Гаврило Райков.

Російський балет вже на порозі 19 століття справляв велике враження, він перебував у винятково сприятливих умовах. Виріс інтерес до хореографії та танцю в нових верствах населення, а так же попит на вчителів танцю. Кожна гімназія і кожен пансіон мали в своєму штаті танцмейстера. У Петербурзі постійно діяло три театри: Великий театр для широкої публіки, розташований на тому місці, де зараз Консерваторія; Малий театр на місці нинішнього Театру драми імені О. С. Пушкіна; Ермітаж діяв виключно для царської сім'ї, придворних та іноземних гостей.

Як правило, звичне уявлення про класичний танець для багатьох пов'язане з зовні традиційним виглядом балерини - у білій пачці, рожевому трико на ногах і в рожевих туфельках з міцним носком, які дозволяють танцювати "на пальцях". Але таке уявлення дуже поверхневе. Час змінювало життєві і театральні моди, естетичні смаки та театральні костюми. Зовнішність класичної балерини романтичної пори - це довгі прозорі тунікі, абсолютно гладка, на прямий проділ зачіска, обрамлена білим віночком, крильця за спиною.

Зовнішність класичної балерини наших днів різноманітна, починаючи від коротких пачок, грецького типу хітонів, різних легких стилізованих костюмів і закінчуючи трико, обтягуючим все тіло танцівниці.

Класичний танець формувався шляхом довгого і ретельного відбору, відшліфовування різноманітних виразних рухів і положень людського тіла. Він вбирав в себе досягнення різних танцювальних культур, переробляв рухи різноманітних, починаючи з глибокої давнини, народних танців, пантомімних дій - мистецтва мімів та жонглерів, рухи трудових і побутових танців.

Поглиблення поняття про балет

Танець - головний виразний засіб у балеті. У танці розкриваються зміст балету, характери діючих осіб, їхньої думки, почуття.

 Величезне значення в балеті має музика - її драматична, емоційна сила, багатство й краса мелодій і ритмів. Важлива роль у балеті належить декораціям, костюмам, освітленню.

Балет (від фр. balleto і лат. ballo – танцюю)  ̶  вид театрально-музичного мистецтва, де художній образ створюється за допомогою хореографії, танцювально-пластичної мови.

Танець у балеті складає (або ставить) балетмейстер, якого в програмках й афішах називають хореографом або постановником, а виконують артисти балету, або, як про них говорять, танцівники.

Основні поняття балету

Лібрето – ( італ. Libretto- книжечка), літературний текст, який лежить в основі музично-сценічного твору, головним чином опери. Часто під «лібрето» мають на увазі короткий переказ змісту опери, балету, оперети.

Антре – урочистий вихід балерини

Адажіо – сольний ліричний танець головних героїв

Па-де-де –  танець удвох

Па-де-труа – танець утрьох

Кордебалет – масові сцени й танці

Пуанти – взуття балерини.

Цікаві факти про балет

Щоб зшити балетну пачку, потрібно десь 13-16 метрів тюлю і 2 дні роботи.

За рік балерина змінює понад 300 пар балетних туфлів

Вага середньої балерини 50 кг

Чоловік, що танцює в балеті, за кожен виступ піднімає не менше тонни, бо більше двохсот разів піднімає балерину

Найвідоміший балет СРСР «Лебедине озеро». Його любили прості люди, партійні діячі і гості країни. Як згадувала Майя Плісецька, вона часто танцювала «Лебедине озеро» для іноземних гостей, що стали приїжджати до Москви за часів перебування на посту Першого секретаря Микити Хрущова. А всього за тридцять років з 1947 по 1977роки Плісецька танцювала «Лебедине озеро» більше восьмиста разів на всіх континентах світу.

Балетмейстери та виконавці

1.  Маріус Петіпа ( 1818-1910)

Величезний внесок у розвиток російського балету зробив Маріус Петіпа, французький артист і хореограф, що працював у Росії. Найбільший хореограф другої половини XIX століття, він очолював Петербурзьку імператорську балетну трупу, де поставив понад 50 спектаклів, що стали зразками стилю «великого балету», який сформувався в цю епоху в Росії. Співпраця з Чайковським стала для Петіпа джерелом натхнення, з якого народилися геніальні твори,
і насамперед «Спляча красуня», де він досяг вершин досконалості.

Перша, московська постановка «Лебединого озера» успіху не мала - його славна історія почалася майже двадцять років по тому в Санкт-Петербурзі. Але саме Большой театр сприяв тому, що світ побачив цей шедевр (свій перший балет Петро Ілліч Чайковський написав на замовлення Большого театру).

Щасливе сценічне життя «Лебединому озеру» подарували Маріус Петіпа та його помічник Лев Іванов, який увійшов в історію перш за все завдяки постановці еталонних «лебединих» сцен.

Версія Петіпа - Іванова стала класичною. Вона лежить в основі більшості наступних постановок «Лебединого Озера», окрім вкрай модерністських.

Прообразом для лебединого озера стало озеро в Лебедєвій економії Давидових (нині - Черкаська область, Україна), яку Чайковський відвідав незадовго до написання балету. Відпочиваючи там, автор провів не один день на березі озера, спостерігаючи за білосніжними птахами.

В основу сюжету покладено багато фольклорних мотивів, в тому числі старовинна німецька легенда, яка розповідає про прекрасну принцесу Одетту, перетворену на лебедя прокляттям злого чаклуна - лицаря Ротбарта

Відео па-де-де Чорного Лебедя «Лебедине озеро» Петро Чайковський Солісти Денис Родькін і Світлана Захарова.

2) Михайло Фокін (1880-1940)

Справжній реформатор балетного мистецтва Михайло Фокін повстав проти традиційної побудови балетної вистави. Він склав новий тип вистави  ̶  одноактний балет із наскрізною дією, стильовою єдністю музики, хореографії та сценографії. На зміну монументальній виставі прийшов одноактний балет-мініатюра.

Постановки М.Фокіна для «Російських сезонів» балетів «Шопеніана», «Петрушка», «Жар-птиця»  й інших, а також мініатюра «Вмираючий лебідь» на музику Сен-Санса, створена балетмейстером для Ганни Павлової, завоювали світову популярність.

3) Ганна Павлівна  Павлова (1881-1931)

У 1908 році почалися щорічні виступи артистів російського балету в Парижі, організовані театральним діячем С. П. Дягілєвим. Серед них найвидатнішою танцівницею була незрівнянна Ганна Павлова. «Умираючий лебідь», створений великою балериною Павловою,  ̶ поетичний символ російського балету початку XX століття.

Шарль Каміль Сен-Санс — французький композитор, органіст і піаніст, музичний критик і суспільний діяч, побачив Павлову, коли вона танцювала його «Лебедя». Він домігся зустрічі з нею, щоб сказати: «Мадам, завдяки Вам я зрозумів, що написав прекрасну музику!»

Відео «Вмираючий лебідь» Ганна Павлова

Галина Сергіївна Уланова (1910-1998)

Її життя  ̶  це напружена праця, а талант завжди був для неї лише підмогою в роботі. У житті вона завжди скоряла людей своєю відкритістю, добротою, увагою й сердечністю. Уланова  ̶  легенда балету, єдина балерина, якій ще за життя встановили пам’ятники  ̶  у Стокгольмі і в Санкт-Петербурзі.

- «Звичайна богиня», – сказав про  Уланову Олексій Толстой.

- «Людиною іншого виміру» 

                                              Сергій Ейзенштейн.

- «Геній російського балету»

                                   Сергій Прокоф’єв.

- «Я з іншого століття», – кинула якось Уланова сумно й з легким здивуванням.

- У Голландії був виведений сорт тюльпанів «Уланова».

- У Франції знаменитий зал «Плеєль» після реконструкції відкривався виставою на її честь.

Відео «Шопеніана» Солісти Галина Уланова (1910 – 1998)  та Володимир Преображенський (1912 – 1981)

4) Олександр Горський (1871 – 1924)

Балетмейстер Большого театру у Москві у своїх балетах прагнув домогтися послідовності розвитку драматичної дії, історичної достовірності, намагався підсилити роль кордебалету як масової діючої особи, перебороти розмежування пантоміми й танцю. У балетах «Дон Кіхот» та «Саламбо» він відмовився від застарілих прийомів пантоміми, зробив дію чіткішою і динамічнішою, почав активно залучати до художнього оформлення своїх спектаклів відомих художників, зокрема К. Коровіна та О. Головіна.

5) Сергій Павлович Дягілєв (1872-1929)

Сергій Павлович Дягілєв ̶ меценат, першовідкривач талантів, автор зухвалих проектів і в цьому розумінні ̶ борець, гравець. У 1898 р. починає видавати перший у Росії художній журнал «Мир искусства».

Із 1909 року Дягілєв організовує щорічні гастролі російського балету «Російські сезони» до Парижа.

Видатні композитори Стравінський, Дебюссі, Равель, Прокоф’єв, де Фалья, Саті, Набоков створювали нову й оригінальну музику для дягілєвських балетів. Чудові художники були авторами декорацій і костюмів, що стали хрестомaтійними: Олександр Бенуа, Леон Бакст, Микола Реріх, Мстислав Добужинський, Наталя Гончарова, Михайло Ларіонов, Пабло Пікассо, Анрі Матісс і Наум Габо! Їхній незвичайний талант, відчуття кольору, пропорцій дозволяли творити чудеса...

6) Вацлав  Томович Ніжинський 1889-1950

«Він спростував усі закони рівноваги й перевернув їх з ніг на голову, він нагадує намальовану на стелі людську постать, він легко почуває себе в повітряному просторі…» — у захваті писав про    В. Ніжинського французький сюрреаліст Жан Кокто.

Він створив новий образ чоловічого танцю, і після нього вже не писали балетів тільки для жінок. Почалася нова ера. Новатор в усьому, що стосувалося балету, В. Ніжинський став також реформатором балетного костюму.

7) Ігор Федорович Стравінський (1882-1971)

 Композитор  зі світовим ім'ям. Його однаково вважають своїм видатним співвітчизником і росіяни, і українці, а також громадяни США. Для Дягілєвських сезонів він написав балети «Жар-птиця», «Петрушка» і «Весна священна», які відіграли значну роль у популяризації російської культури в Європі.

«Весна священна» — балет російського композитора Ігоря Стравінського, прем'єра якого відбулася 29 травня 1913 року в театрі Єлисейських Полів у Парижі.

В основу задуму «Весни священної» ліг сон Стравінського, в якому він побачив стародавній ритуал - молода дівчина в оточенні старців танцює до знемоги, щоб пробудити весну, і гине. Працював над музикою Стравінський одночасно з Реріхом, який писав ескізи до декорацій та костюмів

Сюжет як такий в балеті відсутній. Зміст «Весни священної» композитор викладає так: «Світле Воскресіння природи, яка відроджується до нового життя, воскресіння повне, стихійне відродження, зачаття всесвітнього».

Балет «Весна священна» написаний в атональній системі, це перший експресіоністський балет.

Пропоную подивитись фрагмент балету за кінофільмом популярного французького режисера Яна Кунена «Коко Шанель та Ігор Стравінський». Фільм було знято за мотивами однойменного роману англійського письменника Кріса Грінхала «Коко та Ігор».  

Балетмейстер Вацлав Ніжинський, декорації Миколи Реріха

Група 04-17

Багдадська книжкова мініатюра. Турецьке гончарне мистецтво.

Тема: Дамаські тканини. Іранське килимарство.

Д/з. Опрацювати теоретичний матеріал за посиланням:

http://e-pidruchniki.com/content/133_Iranske_kilimarstvo.html

http://e-pidruchniki.com/content/132_Bagdadska_knijkova_miniatura.html

https://putivl.com.ua/presentations/13469-prezentacia-na-temu-dekorativno-prikladne-mistectvo-blizkogo-shodu-variant-2.html

https://www.youtube.com/watch?v=HUnp40jSUKM

Головні риси мусульманського декоративного мистецтва.

Арабо-мусульманському мистецтву властива яскраво виражена декоративність. Утілена в чудовій орнаментальності, вона є основою ісламського живопису. Орнамент — «музика для очей» відігравав дуже важливу роль у середньовічному мистецтві всіх народів Близького і Середнього Сходу. Арабам належить першість у створенні арабесок— візерунка нового типу, що складається із перетинання й переплетення стилізованих рослинних мотивів і різних геометричних фігур.

В арабесках складність загальної побудови доповнюється багатством тонко розроблених деталей. Нерідко орнамент містить елементи знаменитого арабського каліграфічного письма (цитати із Корану) У розробці орнаменту арабські майстри досягли дивовижної віртуозності, створивши надзвичайне різноманіття композицій, заснованих на точному математичному розрахунку й разом із тим одухотворених художньою фантазією.

Вишуканий орнамент є невід’ємним елементом оздоблення творів у всіх видах мистецтва ісламських країн. А в декоративно-прикладному мистецтві він є провідним.

Художнє оформлення книг традиційно підносять до графічного мистецтва, але митці ісламських країн додали до нього багато нових технік та прийомів, наблизивши свою творчість до декоративно прикладного мистецтва. Вони перетворювали книгу на коштовну річ, предмет, що підкреслював високий соціальний статус власника.

У ХІІ-ХІІІ ст. у Багдаді почало розвиватися мистецтво книжкової мініатюри, що зрештою визначило появу місцевої художньої школи.

Багдадська мініатюра першої третини XIII ст. відзначається простими композиціями, ясними й чіткими малюнками та палітрою, яка складена з кількох чистих кольорів. Накладанню фарб на папір перо душіло створення підготовчого рисунка, виконаного чіткими червоними й чорними контурами. Потім художник ретельно прописував кольори.

В аббасидських рукописах ілюстрації не відокремлювалися від тексту, а органічно впліталися в його канву, розцвічуючи філігрань калі графічних рядків яскравими вставками. Мусульманські художники тієї епохи запозичили деякі прийоми (нанесення світлих фарб поверх темних, розміщення профільної фігури в рамках прямокутного поля та і їн.) у візантійських мініатюристів. Часто вони прикрашали голови персонажів німбами, використовуючи їх як декоративні елементи.

 Група 04-17

Тема: Версаль – зразок європейського парку. Природні парки Великої Британії. Духовне начало японського ландшафтного саду. Філософія ікебани та чайної церемонії.

Д/з. Опрацювати теоретичний матеріал за посиланням:

https://pidruchniki.com/79469/kulturologiya/yaponskiy_sad#91

https://pidruchniki.com/79470/kulturologiya/mistetstvo_chaynoyi_tseremoniyi_yaponska_kuhnya#72

https://www.youtube.com/watch?v=87zpkU6TbZk

https://www.youtube.com/watch?v=Tdc7WGA2GbU

https://www.youtube.com/watch?v=6FN4fEXVKoY

Версаль – зразок європейського парку. Природні парки Великої Британії.

            Парк — обмежене місце у природному середовищі, призна­чене для загального відпочинку. Садово-паркове мистецтво, або ландшафтна архітектура, складається з трьох основних типів паркових композицій (стилів): регулярного, або французького, створеного французькими архітекторами на початку XVII ст., пейзажного, природного і натурального англійського парку, що ввійшов у моду в середині XVIII ст.
            Садово-паркове мистецтво — мистецтво створення садів, скверів, парків та озеленених територій. Містить планування територій, обрання рослин, їх групування та розміщення, бу­дівництво форм і декоративних елементів — сходів, каскадів, фонтанів, огорож тощо.
            Французький регулярний парк Версаля — один із найбільших та найвидатніших у Європі. Він складається із безлічі терас, що знижуються, якщо віддалятися від палацу. Клумби, газони, оран­жерея, басейни, фонтани та численні скульптури продовжують палацову архітектуру. У Версальському парку також розташовано кілька невеликих палацоподібних будівель (зокрема, Малий і Ве­ликий Тріанони). У Версалі остаточно сформувалися риси класи­цистичної архітектури і паркобудівництва.
На початку XVII ст. там, де нині розташоване місто Версаль, була заболочена місцевість, де полювали французькі королі, для яких було споруджено мисливський будиночок (1624). Згодом на вимогу Людовика XIII архітектор Жак Лемерсьє побудував тут невеликий палац, а паркобудівник Андре Ленотр — величний парк із фонтанами, алеями та альтанками.
1669 року Андре Ленотр (1613—1700), син головного садів­ника Тюїльрі за часів Луї XIII, розпочав будівництво парку Верса­ля, а згодом розробив принципи планування так званих французь­ких регулярних парків. Одразу за величним палацом сходи ве­дуть до великого фонтана, далі — зелена смуга Королівської алеї, за нею — басейн Аполлона, а ще далі, уже майже на горизонталі, видно Великий канал. На території парку численні алеї віялами розходяться від майданчиків з альтанками, статуями, фонтанами. Зона парку на захід переходить у лісопарк.
            Версальський парк — типовий для французького паркового мистецтва. Паркобудівник Андре Ленотр відвідав Італію, де ви­вчав досвід садівників. Ленотр помітив різницю у рельєфах Італії та Франції. Сади італійців розплановані на терасах, струмки утво­рюють каскади, фонтани. Рельєф у місцинах Франції, де працював Ленотр, спокійніший, а декор садів стриманіший, але після актив­ного втручання у рослинність (вистрижені візерунки, фігури, ши­роке застосування сухих, квіткових, водяних партерів).
Окрім первісного плану Версальського парку, Ленотр устиг створити парки в Фонтенбло, Шантійї. Королівська родина Англії замовила йому плани Сент-Джеймського та Гринвіцького парків у Лондоні. Принципи садово-паркового мистецтва, вироблені Ле- нотром, панували в садівництві до середини XVIII ст. у різних кра­їнах Європи.
Парк версальського типу своїми прямолінійними доріжками і фігурними формами ретельно обрізаних чагарників підкреслю­вав абсолютний контроль людини над природою. Він успадкував симетричне планування садів доби Відродження вздовж головної осі за умови підпорядкування всіх частин ансамблю єдиному ху­дожньому задуму. Садівник активно втручається у природне се­редовище, по-своєму використовує рельєф місцевості, водні ресур­си, лісові масиви, рослини; також активно використані в єдиному комплексі паркові будівлі, скульптури, квітники за обов’язкового збереження ієрархії, особливого ладу побудови саду.

            Пейзажний англійський (іррегулярний, ландшафтний) парк — напрям у садово-парковому мистецтві, що склався у XVIII ст. в Англії на контрасті з бароковим, регулярним парком у «фран­цузькому стилі» Андре Ленотра. Назва «англійський парк» є не­точною, як і назва «французький парк». Пейзажний парк існував ще поряд із регулярними парками Італії та Голландії XVI ст., але не мав назви і не становив тоді культурної й естетичної цінності.
Острівна відокремленість Англії сприяла появі місцевих зако­нів планування парків, незважаючи на запозичені зразки парків Голландії чи Франції. Великі парки бароко на зразок Версаля роз­ташовувалися лише поблизу королівських замків. Значний уплив культури Середньовіччя виявився і в садівництві: у планування парків Англії часто вводили різні лабіринти. Геометричні фор­ми регулярних парків тут швидко набридли. Теоретичні пошу­ки сприяли втіленню принципу: «Уся земля — сад». Але цей сад не має геометричних, регулярних форм, він — пейзажний, тому в Британії зрештою відмовилися від регулярних парків. Виник англійський пейзажний парк. Він був дешевшим, ніж парк фран­цузького зразка, не потребував садівників і копіював форми навко­лишніх краєвидів. У пейзажних парках Британії не відмовлялися від будівництва окремих павільйонів, мостів, штучних ставків то­що. Неможливо уявити випас худоби в регулярному французькому парку. Випас худоби у пейзажному парку Англії — звичайна річ. Зовні це були залишки великих вольєрів парків бароко і гра в сіль­ську простоту. Монотонні галявини пейзажних парків зі свійськи­ми та дикими тваринами були схожими на краєвиди по той бік паркової огорожі. Дикі олені та птахи й досі є окрасою багатьох пейзажних парків країни.
Перших майстрів англійського парку — Вільяма Кента (1685— 1748) і Чарльза Бріджмена (1690—1738) — надихали пейзажі Пус- сена й особливо Лоррена, що зображували ідеалізовані картини природної гармонії. У XVIII ст. їх справу продовжили Ланселот Браун (1715—1783) та Хамфрі Рептон (1752—1818).
Захоплення лорренівськими пейзажами сприяло створенню різноманітних парків у Кларемонті та Стоурхеді. Вільям Кентп створив найграндіозніший регулярний парк Англії — Стпоу (у Бу- кінгемпширі), який було поступово очищено від геометричних форм і переосмислено як природне продовження навколишнього пейзажу. Кент перетворив алеї на звивисті шляхи, побудував по­тік, що плавно повертає, використовував природні горизонтальні особливості й нахили, створював серії краєвидів і картин, при­крашених алегоричними статуями Аполлона, пораненого гладіа­тора, лева, який нападає на коня, та ін. Він використовував низькі огорожі, траншеї, щоб приховати межі парку. Здавалося, нібито парк сягає горизонту. Нарешті, він розташував каскади на зразок італійських, восьмикутне озеро та ротонди, щоб надати парку руху і драматичності.
За проектами Ч. Бріджмена перепроектовано королівські пар­ки у Віндзорі та Кенсінгтоні, парк Святого Джеймса та Гайд-парк. Майстри англійського парку значну увагу приділяли елементу раптовості та сюрпризу. Відвідувач англійського парку рідко міг передбачити, що чекає на нього за черговим поворотом алеї. За­звичай краєвид урізноманітнювали мальовничі містки та парко­ві павільйони, навіяні архітектурними ескізами Палладіо та його учнів. Із пейзажним парком іноді поєднувалися і вкраплення схід­ної екзотики або готичні мотиви (уперше використані у Строберрі- хілл).
Майстри англійського парку II половини XVIII ст., Ланселот Браун і Хамфрі Рептон, «гармонізували» чи не всі угіддя Бри­танії. Для Брауна характерним є спрощення структури парку за­вдяки остаточній відмові від геометричних ліній алей і партерів. У його парках простори (галявини й галявинки) відкривають за­хопливі перспективи і зорово розширюють межі парку. У парках рясніють штучні канали, замасковані під річечки, що заросли оче­ретом. Л. Браун спроектував 170 парків, із-поміж яких: Петворт- хаус (Західний Сассекс, 1752), Чатсворт-хаус (Дербішир, 1761), Блейнхейм-палас (Оксфордшир, 1764). Рептон густіше за Брауна засаджує свої парки кущами і деревами, організованими у групи різної щільності.
            Один з основних королівських парків Лондона розташований між Вестмінстером (на півдні) і Кемденом (на півночі) — Ріджентс- парк. Упродовж 1810—1820-х років тут було висаджено дерева і розбито парк за проектом Джона Неша як місце для розваг ро­дини принца-регента (майбутнього Георга IV). Від 1838 року парк відкрито для відвідувань.
Один із королівських парків у центрі британської столи­ці — Гайд-парк — улюблене місце відпочинку городян і гостей міста. Площа парку — 1,4 км2. Цей парк відомий від 1536 року (правління Генріха VIII). Тут містяться так звані «кутки виголо- шувачів» — невеликі спеціальні підмостки і трибуни, де тради­ційно виголошують промови (проповіді) оратори (проповідники). Однією з головних принад Гайд-парку є озеро Серпентайн, у якому дозволено купатися, а також однойменна галерея. На південному сході парку розташовані Епслі-хаус, у якому містяться Музей гер­цога Веллінгтона та Арка Веллінгтона.
Петпворт-хаус — заміська резиденція Чарльза Сеймура, 6-го герцога Сомерсета, побудована для нього 1688 року поблизу Чиче- стера (графство Західний Сассекс) на руїнах середньовічного па­лацу. Упродовж останніх 250 років власниками садиби є барони Віндеми. 1947 року садибний будинок перетворився на загальнодо­ступний музей. Тут зберігаються 19 картин Вільяма Тернера (який часто приїздив до Петворта малювати місцевий парк з оленями) і глобус тюдорівської епохи — найдавніший в Англії.
            Одним із найпишніших «будинків-скарбниць» Англії, що впродовж століть був головною резиденцією герцогів Девоншир- ських, є Чатсворт-хаус. Це рідкісний для Англії приклад есте­тики бароко, що за витонченістю архітектурних і декоративних вирішень змагається із замком Говардів. 1687 року 1-й герцог Де- вонширський винайняв, зокрема, Вільяма Арчера, який спроек­тував кілька паркових павільйонів та відомий будинок-водоспад (1696—1703). У середині XIX ст. садівником герцога Девоншир- ського був Джозеф Пакстон, відомий як будівельник Кришта­левого палацу в Лондоні. На території Чатсвортського парку він створював водоспади й інші новаторські конструкції, що вражали уяву сучасників.

Група 02-17

Тема: Символізм твору: дім на горі як фортеця нашої духовності, душі, підніжжя як поле боротьби добра і зла.

Д/з. Дочитати роман «Дім на горі».

Ознайомтеся з презентацією:

https://ppt-online.org/160962

Створювався роман «Дім на горі»  він протягом 1966-1980 років, а вийшов у світ 1983-го. Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалася вона поволі: спершу одне опо­відання, котре я відкладав убік — хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш — не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину — роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці — "Дім на горі". Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних ко­ментарів».

Роман-балада "Дім на горі" складається з двох частин. У першій ("Дім на горі. Повість-преамбула") розповідається про життя чотирьох поколінь, які живуть у домі на горі з 1911 по 1963 pp., але у долі кожного чомусь уперто простежується низка загадкових і дивовижних послідовностей. Друга частина роману, що має назву "Голос трави", складається з 13 новел, які об'єднуються підзаголовком "Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших". У творі відчувається барокове поєднання високого (духовного і низького (буденного): дім на горі – це фортеця нашої духовності, а підніжжя гори – це поле боротьби добра і зла, світла і темряви. Багато епізодів нагадують притчі, мають символічне значення, наприклад, самотності, роздвоєння людини, блудного сина, дороги і т. ін.