20. 03. 2020

Шановні учні! Виконані завдання надсилайте на електронну пошту:

tatareva1992@gmail.com

Група 04-19

Тема: Новела «Valse mélancolique» («Меланхолійний вальс»). Образи нових жінок-інтелектуалок: талановитої піаністки Софії, аристократичної Марти, пристрасної і вольової художниці Ганнусі.

Д/з. Опрацювати с. 159-161 (https://portfel.info/load/10_klas/ukrajinska_literatura/borzenko_2018_rik_profilnij_riven/151-1-0-25837) . Виконати завдання для самоперевірки № 1-8 (с. 162)

            За жанром «Valse mélancolique»  — музична новела. В ній основними засобами розкриття психології персонажів є музичні образи й музичні переживання. Використовуючи їх, Кобилянська створює образ естета, творчої, духовно-багатої особистості. Такими персонажами у творі є жінки.

Кобилянська перша в українській літературі зобразила типи жінок-інтелігенток, які є аристократками духу, мають високу мету у житті, прагнуть удосконалити свою особистість, убираючи в душу світові культурні надбання. Це жінки європейського типу.

Провідною темою новели є музика, мистецтво та їх вплив на людину, а також доля талановитого митця.

У творі представлено три артистичні натури Ганни, Марти та Софії. Вони різні за характером, але їх об’єднує любов до краси, прагнення до гармонії, фізичної та духовної досконалості.

Художній аналіз їхніх думок та почуттів становить основний зміст твору. Героїні твору — сильні, вольові, самодостатні, горді та незалежні жінки, що прагнуть утвердитися в чоловічому світі. Вони не бояться лишитися незаміжніми, адже шукають щастя насамперед у собі. Мистецтво задовольняє їх запити.

Судячи з назви, новела «Valse melancolique», що в перекладі означає «меланхолійний вальс», має бути присвячена «мистецькій» темі. Але музика стала для О. Кобилянської лише приводом до роздумів про проблему жіночого щастя.

Безпосереднім поштовхом до написання новели стали її непрості особисті стосунки з О. Маковеєм. Про автобіографічність твору сама письменниця в листі до нього в 1898 р. писала: «Прочиталисьте “Valse melanc.” і знаєте історію мого життя. Се моя історія. Більше не кажу нічого». Чи здогадувався він, на що так недвозначно натякала письменниця? Напевне, так. Можливо, навіть відчував докори сумління за її розбите кохання, адже першим твором, який підготував до друку на посаді редактора «Літературно-наукового вісника», була саме новела «Valse melancolique». Але, як справжній митець, власну життєву драму О. Кобилянська змогла узагальнити до осмислення долі значної частини українського жіноцтва того часу.

Група 04-19

Тема: Роль образу мелодії вальсу у відтворенні внутрішнього світу героїнь. Глибокий психологізм твору як новаторство О. Кобилянської.

Д/з. Опрацювати с. 150-155. Виконати завдання для самоперевірки «Діалог із текстом» № 106

 https://pidruchnyk.com.ua/uploads/book/10-klas-ukrajinska-literatura-slonovska-2018-stand.pdf

Група 03-19

Тема: Повість «Тіні забутих предків». Трагічна доля Івана й Марічки як наслідок суперечності між мрією і дійсністю.

Д/з. Прочитати повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського. Опрацювати с. 139 – 142 ( підручник «Українська література» О. Слоньовська)

 https://pidruchnyk.com.ua/uploads/book/10-klas-ukrajinska-literatura-slonovska-2018-stand.pdf

https://www.youtube.com/watch?v=MwdsuYZemao

https://www.youtube.com/watch?v=jG5Y3-Q6KoY

Рід літератури «Тіні забутих предків»: епос.

 Жанр «Тіні забутих предків»: повість.

Тема «Тіні забутих предків»: зображення життя гуцулів на межі ХІХ-ХХ ст.; відтворення поетичного світу давніх гуцульських традицій, міфологічного світосприйняття і світовідчуття гуцулів; сильних і нестримних почуттів; органічної єдності з природою, 

Ідея «Тіні забутих предків»: гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів; засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами. Герої «Тіні забутих предків»: Марічка Гутенюк та її родина; Іван Палійчук та його родина; Палагна — дружина Івана Палійчука; Юра, сусід Палійчуків, мольфар; щезник, нявка, чугайстир.

 Композиція «Тіні забутих предків»: композиція твору складається з низки епізодів, що через долю головних геро­їв передають дух життя гуцулів, їхній органічний зв’язок із природою, язич­ницьку суть вірувань, звичаїв та обрядів.

 Сюжет твору розвивається в психологічному ключі через показ не стільки зовнішніх, скільки внутрішніх подій життя Івана Палійчука. Може, саме тому фольклорне тло стало органічною частиною твору, підказало найточніші поетичні засоби творення образів. Поетика твору розвивається у двох напрямках. З одного боку, автор викорис­товує традиційний сюжет, з другого — вдається до складніших форм худож­ньої умовності. Особливість твору полягає в підході до зображуваного, у способах сприйняття і передачі образів навколишнього світу. І тут автор ви­ступає як імпресіоніст. У творі письменник зображує ніби два світи — зовнішній і внутрішній. Причо­му часто зовнішній світ не деталізується, а передається точними влучними штрихами. Описи, яких у повісті немало, подаються ніби й реалістично, але в них більше уваги приділяється враженню героя, ніж просто реальному пейзажу. Захоплення внутрішнім світом героя починає сприйматися читачем як реаль­ний світ. У цьому полягає імпресіоністична структурність повісті —- відмова від традиційного сюжету, зосередження оповіді на внутрішньому конфлікті. Враження від навколишнього світу, матеріалізовані у почутті, настрої, пере­живаннях, становлять організуючий центр повісті Коцюбинського як твору імпресіоністичного. Імпресіонізм Коцюбинського слід розуміти як особливий стиль, близький до реалістичного напряму розвитку літератури. Письменник виробляє і свої специфічні засоби зображення. Йдеться про імпресіоністич­ний пейзаж у повісті «Тіні забутих предків». Напівтони, надзвичайність фун­кції світлотіні — ось що відзначає пейзаж М. Коцюбинського-імпресіоніста.

Проблематика «Тіні забутих предків»:

Ø  гармонії людини і природи;

Ø  життя і смерті;

Ø  вічності й сили кохання;

Ø  протиборства добра і зла;

Ø  сенсу житія і щастя людини;

Ø  вірності й зради;

Ø  вірності кохання і деспотизму антигуманних звичаїв;

Ø  ролі праці в житті людей; стосунків батьків та дітей;

Ø  язичництва і християнства.

 Художній напрям, стиль: модерний твір, у якому яскраво простежується імпресіоністична манера по­дачі матеріалу.

Примітки: Повість Михайла Коцюбинського написана під враженням його перебування на Гуцульщині. В основу повісті ліг мандрівний сюжет про закоханих з воро­гуючих родин, подібний до фабули трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта». У творі розповідається про кохання Івана й Марічки, українських Ромео і Джульєтти. Яскраво передано побут і життя гуцулів.

Група 03-19

Тема: Світ людини у зв’язку зі світом природи. Фольклорне тло твору. Образи й символи в ньому. Образи Івана та Марічки як утілення романтичної ідеї незнищенності кохання.

Д/з. Опрацювати с. 142-143. Виконати завдання для самоперевірки №1-7 «Діалог із текстом»

https://pidruchnyk.com.ua/uploads/book/10-klas-ukrajinska-literatura-slonovska-2018-stand.pdf

"Тіні забутих предків" є яскравим зразком майстерного використання М. Коцюбинським багатющої скарбниці народної творчості.

У цій повісті письменник з надзвичайною проникливістю відтворив своєрідність народного світогляду саме так, як він виявився у фольклорі.

М. Коцюбинського полонив чарівний куточок Карпат. Його захоплювала казковість краю, величність природи, життя гуцулів з їх багатою фантазією і незвичайною психікою, їх глибоко поетичне, образне мислення.

Уже сама назва повісті, над вибором якої довго розмірковував письменник, містить натяк на загадковість, казковість і дихання віків.

Початок твору простий, спокійний, як і належить епосу або казці. Але вже з перших слів оповіді в ній з'являється фантастичний елемент. Неспокійний був новонароджений Іванко, і забобоння мати, не знаючи, чим це пояснити, вважає, що дитину їй підмінили. Мабуть, баба при пологах "не обкурила десь хати", "не засвітила свічки", і їй підклали бісеня. Тож із перших днів свого народження Іванко потрапляє в атмосферу фантастичних народних вірувань, які його батьки успадкували від своїх, а ті — від ще давніших предків.

М. Коцюбинський бачить джерела міфологічних уявлень гуцулів не тільки в давній традиції, що йде від предків, а і в особливостях самої гірської природи і способу життя серед неї. Природні явища стають джерелом народження фантастичних образів. Так, в дитинстві і для Іванка, і для Марічки "весь світ був як казка, повна чудес,

таємнича, цікава й страшна".

У дорослому віці у героїв фантастичні уявлення не зникають, а лише набувають інших форм.

Цікавою є сцена першої появи Іванка на полонині, серед вівчарів. Він знаходить їх за розпалюванням вогню, причому стародавнім способом — за допомогою тріски й каменю. Вівчарі не відповідають гуцулові на його вітання, бо зайняті священною справою. Та тільки коли маленький вогник вискочив із скалки і "ватаг побожно підняв вогонь і встромив у ватру", він обернувся і відповів на Іванкове вітання.

І це не примха, не дивацтво ватага, а свідоме обожнення вогню. Бо саме вогонь має протягом усього сезону випасання овець боронити од всього лихого маржинку. Коли вже Іван повертається з полонини в село, то там ще залишаються люди, які "мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе бог, сам має й заснути". Поставивши за мету показати психіку гуцула, М. Коцюбинський відповідно до дійсності наділяє її фантастичними уявленнями про світ. І в буденному факті, і в праці, і в пісні — скрізь людина бачить містичні сили. Фантастичні образи повісті покликані не стільки створити романтичну історію, скільки передати особливості психології характерів, духовного світу героїв.

Кохання Івана та Марічки від самого початку було трагічним. Бо воно було більшим і сильнішим за життя. 1 коли гине Марічка, Іван не в змозі пережити своє кохання, він тане на очах. Поклик кохання і муки породжують в його душі ілюзії, фантастичні образи, а згодом призводять до того, що Іван, як і Марічка, втративши пильність, гине від зіткнення з дикою гірською природою.

Малюючи непоборну силу кохання, автор шукає його джерела в таїнстві природи, таїнстві життя, таїнстві людської душі, яка зберігає у своїх глибинах віковий досвід аж до вірувань наших далеких предків.

Повість М. Коцюбинського — це ніби сам голос душі, що його хотів розбудити в кожній людині великий письменник. Нагадати нам: ми теж українці, і забуті предки щодень говорять з нами рідним словом, казкою, легендою, повір'ям, піснею, ростом трави і дерева, голосом води.

Образи-персонажі

Іван — з багатодітної родини; через неспокійний характер родичі не любили його, тому змалку належав сам собі. Рано почав самостійно спілкуватися з природою і розуміти її. Мав потяг до музики, гри на флоярі, самостійно хотів «піймати» мелодії лісу. Наслідуючи дорослих, кинувся бити дівчинку з ворожого роду, але був зупинений і вражений її добротою. Мав щирі та вірні почуття до дівчини, незважаючи на давню ворожнечу родів. Працьовитий. У коханні був увесь сенс його життя, і коли Марічка загинула, цей сенс був утрачений назавжди. Усе інше — лише животіння та спогади, сум, журба. І винних тут не знайти — це саме життя.

Марічка — поетична, цільна натура, що співанками «засіяла гори». Щира, віддана. Інтуїтивно, серцем відчула, як побороти зло — тільки своєю безмежною добротою. Але доля виявилася немилосердною.

Палагна — дівчина з багацького роду. Жила природним життям, приземлена. Робила, як споконвіку робили її предки, як заведено здавна, дбала про дім, господарство, худобу, захищала їх від лихого ворожінням та осторогами. Можливо, не дуже й приваблива як людина. Але не її вина, що Іван її не любив. Цілком природно, їй хотілося кохання, сильного чоловіка поруч. Зведення ж Івана, бажання йому зла — то вже її з Юрою великий гріх.

Міфічні образи

Міфологічні образи в повісті особливі, карпатські, але їхнє значення, характер відповідають відомим лісовикові, чортові, русалкам лісовим (мавкам) та ін.

Це сили переважно ворожі людині, бо людина своєю діяльністю, навіть своєю присутністю порушує спокій, гармонію в лісі. Лісові сили інколи ворожі й щодо одне одного, як Чугайстир і нявки. Особливо прикметною рисою гуцульських міфологічних образів є їхня любов до музики, танцю.

Люди-чарівники

Мольфар Юра — людина, наділена надприродними здібностями, ворожбит. Йому під силу відігнати градову хмару чи, навпаки, викликати дощ, урятувати худобу чи звести людину — залежно від обставин та уподобань.

Образи-символи

Ватра — це символ життя, незнищенності, символ одвічної вівчарської праці, що годує й підтримує людину.

Трембіта — особливий музичний інструмент (довга труба), характерний для гуцулів. її протяжний сумний звук, як правило, сповіщає про нещастя.

Співанки, коломийки — це теж притаманні лише карпатському краєві фольклорні твори — короткі, часто імпровізовані, легкі, з танцювальним ритмом — про все в житті.

02-19

Тема: Урок літератури рідного краю. Літературні персоналії територіальної громади (проза).

Д/з. опрацювати літературну карту Сумщини (користуйтеся посиланням). Підготувати міні-конспект «Письменники Сумщини кінця ХІХ – початку ХХ ст.»

https://sodb.sumy.ua/80let/pismenniki19st/index.html

Мамонтов Яків Андрійович

(4 листопада/22 жовтня 1888 – 31 січня 1940)

Драматург українського модерну, що у своїх ранніх драмах романтичного, символістичного спрямування періоду громадянської війни та початку 20-х років ХХ століття наслідував традицію європейської модерної драматургії – Ібсена та Метерлінка, а також Олександра Олеся та Володимира Винниченка. 

Теоретик української драматургії, що відстоював жанр трагікомедії як найбільш доступний для публіки того часу, полемізуючи з цього приводу з Лесем Курбасом. Мамонтов розробив теорію про два театри: романтичний та реалістичний, йдучи у своїх літературознавчих працях в ногу з європейськими дослідженнями того часу.

А. Кравченко, історик літератури: «Творча доля Я. Мамонтова склалася так, що він не став ні послідовним «співцем нового світу», подібно до І. Микитенка чи О. Донченка, ні представником творчої опозиції» як М. Куліш чи Л. Курбас. Третє десятиліття віку розчавило його обдаровання і змусило продукувати літературні ілюстрації до підручника політграмоти. Йому вдалося уникнути репресій, він зумів пристосуватися до суспільних умов, але література втратила ще один талант».

Особливої уваги варта гротескна комедія Якова Мамонтова «Республіка на колесах». Загальноприйнятою є думка, що «Республіка…» «не відбиває протиріч епохи, події тут відбуваються... десь на периферії...», проте є також підстави вважати, що п'єса відобразила центральні конфлікти революційної дійсності — ошуканство, сваволю самозванців, що знущалися над людьми і одне ярмо замінили іншим.

• Твори:
• Коли народ визволяється (трагедія)

Ø  AVE, MARIA (трагедія)

Ø  До третіх півнів (драма)

Ø  Рожеве павутиння (побутова комедія)

Ø  Княжна Вікторія (трагікомедія)

Ø  Його власність (драма)

Ø  Своя людина (драма)

Ø  Архитектор Шалько (драма)

Ø  Фата Моргана (Мужики) за повістю М. Коцюбинського (драма)

Ø  Вінки за водою (збірка поезій)

Гнат Михайличенко (1892—1919)

Михайличенко Гнат Васильович народився 27 вересня 1892 року в с. Студенок (тепер с.Миропілля Краснопільського району Сумської обл.). Поет, прозаїк, публіцист, помітний діяч української національної революції, заснував партію боротьбистів, що захищала державність України. Після революції організував видавництво «Товариство українських письменників», був редактором журналу «Мистецтво». 1919 року працював наркомом освіти України, перебував на підпільній роботі в зайнятому денікінцями Києві, був ними 21 листопада 1919 року розстріляний.

У 1911 році розпочав літературну творчість поезією. Перше оповідання «Погроза невідомого», написане в харківській в´язниці, побачило світ 1916 року. Створив два цикли малої прози «Місто», «Лірика», що складаються з новел, новелеток, образків, шкіців, ліричних етюдів, поезій у прозі, які становлять собою лірико-імпресіоністичні замальовки буття людини у складному вирі життя. Ці твори пройняті щирим гуманізмом, співчуттям до приниженої і знедоленої людини, сліпої жебрачки, дівчинки, нещасних жертв антилюдяного світу. Ліризує ці твори першоособовий оповідач, свідок й учасник цих історій. Автор повісті, присвяченої підпільній роботі революціонерів,— «Історія одного замаху» (1916). Однак славу принесла йому повість «Блакитний роман» (1919), створена в річищі символістсько-імпресіоністської прози. Митець майстерно застосовує «штрихову» стилістику, тобто реченняімпресії, ритмомелодику, багату кольорову палітру, яскраву символіку й алегорію. Саме Гнат Михайличенко заклав основи розвитку орнаментальної прози 20-х років, що утвердиться у новелах Миколи Хвильового, Андрія Головка, Петра Панча, Івана Сенченка.

Борис Антоненко-Давидович (1899 – 1984)

Народився Борис Антоненко-Давидович 5 серпня 1899р. на передмісті Засуллі коло міста Ромен, тоді на Полтавщині. Батько його працював спочатку кваліфікованим робітником-залізничником — машиністом пасажирських поїздів, а пізніше, остаточно осівши в Охтирці, — монтером на електростанції й кіномеханіком. Під час першої світової війни мобілізований до армії, він пропав безвісти. 15-річним юнаком Борис залишився без батька з одинокою безпомічною матір'ю. 1917 року закінчив Охтирську гімназію. Восени того ж року вступив на фізико-математичний факультет Харківського університету. Трохи згодом переїхав до Києва і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Доба революції й хвиля національно-державного відродження України захоплюють молодого студента. З покликання він був літератор, культурник і красномовець. Українська революція вимагала не тільки вояків, але й здібних організаторів і пропагандистів національно-визвольної ідеї. Борис Дмитрович, поруч з університетським навчанням, з молодечим запалом береться за цю справу. Він виїжджає з промовами на фабрики, заводи й далекі, глухі села. Організовує суспільні й культурні осередки, кооперативні товариства. Ця його діяльність тих бурхливих часів стала пізніше за джерело багатьох його творів, зокрема таких, як "Просвітяни" та "Печатка". Він організовує українські школи, веде непримиренну боротьбу з залишками царських русифікаторів в системі народної освіти. Навіть сам очолює відділ освіти в одному з районів України. На цій посаді він залишився ще й 1920-го і 1921 року, коли більшовицька влада вже опановує Україну. Політично в ті роки він належав до радикальної групи української інтелігенції. Тому, коли 1920 року лівий відлам Української соціал-демократичної робітничої партії на чолі з Юрієм Мазуренком, Андрієм Річицьким, Михайлом Авдієнком та іншими створив УКП, що намагалася легальне протиставитися КП(б)У як експозитурі РКП(б), Антоненко-Давидович стає її членом і навіть відповідальним секретарем Київського губкому УКП. Але близився критичний момент для УКП. Вона змушена була зліквідуватись і влитися в КП(б)У. Така була ухвала Комінтерну. Антоненко-Давидович попередливо покидає лави УКП і переходить цілковито на літературну й журналістичну працю як безпартійний. Таким шляхом в українську літературу прийшов молодий автор, якому доля судила пізніше зіграти визначну роль.

Увесь творчий шлях Антоненка-Давидовича само життя поділило виразно на два періоди.

Перший — від 1923 року до 1933-го, тобто від появи першого його оповідання "Останні два" ("Нова громада", Київ, 1923, ч. 3 — 4) до публікації останньої перед життєвою катастрофою збірки оповідань "Паротяг ч.273", що вийшла в видавництві "Молодий більшовик" 1933 року.

Другий період будемо датувати від червня 1957 року по сьогодні, тобто від року, коли Антоненко-Давидович після 22 років ув'язнення повернувся до Києва й відновив свою творчу працю.

Двадцять чотири роки, що відокремлюють собою ці два періоди творчості, тобто роки від 1934‑го по 1957-й, будемо вважати мертвими чи втраченими роками в творчій біографії нашого письменника.

Писати Антоненко-Давидович почав давно, ще в гімназійні роки. Писав поезії, фейлетони, сатиричні нариси, а 1916 року в шкільному друкованому журналі з'явився його перший солідний нарис під назвою "Моя поездка на Кавказ", що, як признається сам автор, був якоюсь мірою прообразом того цікавого мандрівного жанру, який пізніше приніс йому славу збірками "Землею українською", "Збруч" та ін. Роки революції на деякий час загальмували були цю пристрасть, але вже від 1920-21 років він пише багато. Із цих писань 1923 року з'явилися друком дві речі: згадане оповідання "Останні два" і драма на чотири дії "Лицарі абсурду", — в єдиному тоді солідному харківському журналі "Червоний шлях" (1923, ч. 8). Цими публікаціями й датуємо початок першої доби його літературної творчості.

За першу добу творчості Антоненко-Давидович опублікував 14 книжок і силу-силенну окремих нарисів, рецензій, заміток, розкиданих по всій тогочасній періодичній пресі. Були це збірки оповідань — "Запорошені силуети" (1925), "Тук-тук" (1926), повісті "Синя волошка" (1927), "Смерть" (1928), "Справжній чоловік" (1929), "Печатка" (1930), збірка нарисів "Землею українською" (1930) і багато інших. Крім цього, між 1926-м і 1933-м він писав роман-трилогію "Січ-мати", що уривками друкувалась у журналах "Глобус" і "Життя й революція". 1933 року перший том трилогії під назвою "Нащадки прадідів" Антоненко-Давидович подав був до видавництва ЛіМ. Але ані ця частина, ані інші вже не побачили світу і трилогія в цілому, правдоподібно, пропала назавжди. Одночасно писався роман з життя технічної інтелігенції під назвою "Борг", уривок з якого з'явився в січневому числі "Життя й революція" за 1933 рік. Але й цей роман уже світу не побачив і після арешту автора також пропав.

Із цих публікацій першої доби творчості центральне місце посідають його оповідання й повісті: "Печатка", "Синя Волошка", "Смерть" і збірка репортажів "Землею українською".

Невелика повість "Печатка" концентрує увагу читача на подіях української революції за доби Центральної Ради й Генерального Секретаріату. Динамічна оповідь, з багатьма гумористичними ситуаціями й драматичними сюжетними колізіями, має ще й ту вартість, що в ній автор, чи не єдиний у радянській літературі того часу, сміливо показав, що за ідею вільної України та за її революційний парламент Центральну Раду боролася не тільки інтелігенція, не тільки селянство, але й свідоме робітництво. Навіть більше, зображуючи двох головних героїв повісти — молодого студента Федоренка й робітника Андрія Осадчого, автор образними засобами стверджує, що інтелігенція (студент) грала допоміжну, інколи боязливу, кумедну чи розгублену роль, а основну, сміливу, ідейно наступальну, а в трудних ситуаціях — відважну й розумну дію вело робітництво (Осадчий).

Повість "Синя Волошка" відтворює драматичний епізод з доби денікінської навали на Україну. Денікінська контррозвідка, що безоглядно нищила будь-які прояви українського національного життя, заарештувала студента, провідного діяча українського анти-денікінського запілля. Учасниця цього нелегального гуртка, вродлива студентка, що її прозвали Синьою Волошкою, бере на себе обов'язок за всяку ціну врятувати товариша від розстрілу. Вона, як ніби наречена заарештованого, йде до начальника розвідки — дегенерата й садиста, пробує вблагати його звільнити студента і, коли це не вдається, вживає останнього аргументу — віддається йому й ціною такої самопожертви врятовує товариша. Ця повість, що написана виразно в стилі Винниченкової психологічної новелі, у той час (1924 рік) була вельми почитною. І не випадково Валер'ян Підмогильний назвав її "ефектною річчю", що зробила ім'я автора популярним.

Доля інтелігенції в революції, зокрема доля тих діячів, що на початку були активними в українській національній революції, а пізніше змінили погляд чи обставинами змушені були перейти до співпраці з радянською владою, постійно тривожила Антоненка-Давидовича. Цій проблемі він присвятив кілька творів, а серед них найбільший і найглибший — повість "Смерть" (1928), твір психологічно й соціально складний і багатоплановий.