22. 04

Шановні учні! Виконані завдання надсилайте на електронну пошту:

tatareva1992@gmail.com

Група 04-17

Тема: Театр Но: єдність драми, танцю та речитативу. Театр Кабукі

Д/з. Опрацювати с. 54-61 за посиланням:

https://pidruchnyk.com.ua/uploads/book/10-11-klas-mistectvo-masol-2018.pdf

Ознайомитися з презентацією за посиланням: https://svitppt.com.ua/kultura/yaponskiy-teatr-vid-no-do-kabuki.html

ДЛЯ ОЗНАЙОМЛЕННЯ!

Драми театру Но звуться «стеку». До нашого часу дійшло двісті тридцять п’єс, але було їх близько двох тисяч; більше ста п’єс створені великими Дзеамі. У театрі Но говорили прозовою мовою свого часу, але поетична мова високого стилю була побудована за законами літературної мови більш ранніх епох.

Актори (як і в усіх театрах Давнього Сходу) розмовляють і співають голосом особливого штучного тембру, що нагадує низьке або високе звучання духових інструментів. Навіть прозаїчні слова скандують протяжно й співуче.

Вірші в театрі Но надзвичайно мелодійні, музичні, вони, як вважається, покликані «пестити вухо». їх не клали па музику, вони народжувалися разом з музикою. Довжина вірша обумовлювалася мелодією й темпоритмом.

Вірші в п’єсах єкеку на перший погляд прості й прозорі, але в основі їх лежить складна поетика. Силабічна японська поезія позбавлена рими, збагачення вірша вимагало особливих прийомів. У японській мові багато омонімів, тобто слів, які звучать однаково, але мають різний зміст. Слова, або навіть частина слова, одержували подвійне значення й поєднували між собою фрази.

Актори рухаються особливим ковзним кроком, плавно й повільно, іноді приймають статуарні пози. Скупий жест гранично умовний. Так, рука, піднесена до обличчя, означає ридання.

Танець у театрі Но (май) не схожий на народні танці (одорі). Він утілює в собі принцип юген і створений для неспішного споглядання. Усі рухи сповнені стриманої грації.

«Танець нападу» і «військовий танець» допускають стрімкі стрибки. Але Дзеамі вимагав при цьому дотримуватися почуття міри, інакше танець стане хаотичним.

Спекгакль театру Но був ретельно й продумано організований. Він теж додержувався суворого ритму.

Сюжети для п’єс Но зазвичай запозичували із широковідомих міфів і легенд, знаменитих літературних творів. У Но були драми й «зі справжнього життя», як, наприклад, «Ріка Суміда», у якій мати шукає свого маленького сина, викраденого работоргівцями. Такі п'єси свідчать про те, що в театрі Но збереглися елементи народного театру.

Спектакль театру Но переносив глядача в особливий поетичний світ, розбуджував у ньому піднесені думки й переживання і, нарешті, в момент кульмінації глибоко зворушував його. Жаль, жах, захват — усе має розв’язатися в особливому почутті насолоди красою.

В Японії лише за чотирма театрами  - бугаку, бунраку, кабукі і ногаку - закріпився статус «традиційних». У країні досі існують виконавські мистецтва, безвісти зниклі на азіатському континенті. Виниклі в свій час під прямим впливом ритуальної та ігрової культур Китаю, Кореї, Індії, Тибету, Персії (а в ідейному плані - шаманізму, синтоїзму, буддизму, конфуціанства, даосизму, індуїзму), ці виконавські мистецтва збереглися в Японії і донині.

Один з найвідоміших традиційних японських театрів - це театр кабукі. Початок жанру кабукі поклала Ідзумо-но Окуні 1603 року, коли стала виконувати ритуальні танці у висохлому руслі річки, а також на багатолюдних вулицях Кіото. Пізніше Окуні стала додавати до своїх танців світські й романтичні сцени під акомпанемент різних музичних інструментів. З ростом популярності Окуні стала виступати на сцені й зібрала свою трупу, що складалась тільки з жінок. Театр став відомим і виступав навіть перед імператором. Після цього почався активний розвиток кабукі.

Спочатку театр кабукі ставив більшою мірою непристойні й грубі постановки, а багато актрис часто виступали і в ролі куртизанок. На цю атмосферу театральних постановок звернув увагу військовий феодальний уряд Японії того часу - сьогунат Токугава. В 1629 році жінкам заборонили виступати в кабукі з моральних міркувань, а їх роль зайняли юнаки. Але шалена атмосфера в кабукі мало змінилася, тому у 1652 році сьогунат заборонив і виступи юнаків, а головними акторами кабукі стали зрілі чоловіки.

З тих пір кабукі став більш витонченим і стилізованим. Серед акторів цього театру донині існують цілі театральні династії, які спеціалізуються на певному стилі гри на сцені: оннагата, або виконавці жіночих ролей, арагото, або грубий стиль, і вагото - гармонійний стиль. В кінці XVII - на початку XVIII століття кабукі пережив справжній розквіт: встановилися типи персонажів, з'явився ляльковий театр, сформувалась мова поз (міе) і гриму (кумадорі). Так, в кумадорі колір гриму і кожна рисочка на обличчі актора мають свій особливий сенс.

У сучасній Японії кабукі складається з трьох типів постановок: історичні, простонародні і танцювально-драматичні п'єси. Кабукі є не тільки найпопулярнішим видом театрального мистецтва в Японії, але і шедевром усної спадщини людства, згідно з декларацією ЮНЕСКО від 24 листопада 2005 року.